Верховний Суд висловився щодо порядку виселення з гуртожитку.

ВС відмовив у задоволенні позову про виселення особи та її неповнолітньої дочки з кімнати в учнівському гуртожитку.

До суду звернувся ліцей та зазначав, що між професійним технічним училищем, правонаступником якого є цей ліцей, та особою був укладений договір оренди кімнати в гуртожитку, строком на три роки. Після реорганізації училища на підставі заяви відповідача був укладений новий договір оренди зі строком дії до 01 серпня 2007 року.

Поряд з цим, відповідач у училищі чи ліцеї не навчалася та в трудових відносинах з ними не перебувала. Строк дії договору оренди закінчився, особа втратила право користування кімнатою, однак виселитися в добровільному порядку відмовляється, а тому позивач просив суд виселити особу та її неповнолітню дочку з кімнати в учнівському гуртожитку.

Особа проти позову заперечувала, зазначала, що договір найму кімнати у гуртожитку вважається укладеним на новий строк, оскільки позивач в порядку, передбаченому цивільним законодавством, не звертався до неї з попередженням про відмову від укладення такого договору на новий строк.

Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про наявність підстав для виселення відповідача з донькою.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що законом встановлено, що жила площа в гуртожитку надається особам, які перебувають з підприємством, установою, організацією у трудових відносинах, або навчаються. Надання жилої площі особам, які не навчаються, не працюють там, без спільного рішення адміністрації та профспілкового комітету, без спеціального ордеру на вселення та за відсутності відповідного договору найму жилого приміщення є порушенням діючого законодавства. Особи, визнані такими, що незаконно вселились у житло підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення.

Суд дійшов висновку, що відповідач та її донька підлягають виселенню з гуртожитку без надання іншого жилого приміщення, оскільки їх проживання там не пов'язане з навчанням чи виконанням трудових обов'язків, а на даний час відсутні будь-які цивільно-правові угоди між сторонами про зайняття кімнат у гуртожитку, строк дії попередніх договорів закінчився та не був продовжений.

ВС вказав на помилковість висновків судів попередніх інстанцій про наявність правових підстав для задоволення позову й виселення особи з донькою з гуртожитку без надання іншого житла.

Суд зазначив, що відповідно до встановлених судами обставин у 2002 році  відповідачу був виданий ордер, відповідно до якого відповідач має право на вселення в гуртожиток з подальшим укладенням договору оренди. У 2002 та 2006 роках укладались договори оренди житлового приміщення в гуртожитку.

ВС зазначив, що відповідач та її дочка тривалий час на законних підставах проживають у гуртожитку та вважають його своїм житлом.

А відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України», в контексті Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.

Відповідно до пункту 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia) концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання (див. також рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, п. 63).

ВС зауважив, що у справі «Прокопович проти Росії» № 58255/00 встановлено, що тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла (постанова від 04.07.2018 у справі № 686/11463/16-ц).